«Із гарним настроєм! Таки вшосте!» ─ так написала я на «паркані» (хто бував на фестивалях, той знає, про який паркан йдеться) VI Всеукраїнського фестивалю педагогічних ідей «Мій особистісно зорієнтований урок» у Вінниці.
Відвирував озонівський вальс, залишивши по собі приємний присмак осінньої прохолоди, пожовклого листя, запашної кави... То додало щемливого відчуття радості від зустрічі зі старими друзями, викликало жвавий інтерес до нової когорти озонівців, заінтригувало (!!!) різнокольоровими папками-сюрпризами, що досить категорично
(J) визначили, яка школа гостинно зустріне фестивальних гостей для перегляду уроків та участі в роботі майстер-класів.
Це вже традиція, порушити яку вже просто не можу. То вже історія, яку не можна забути; історія, до зачинання якої ми були дотичні; історія, яку пишуть уже інші озонівці; історія, яка, навіть якщо не хочеш чи не маєш часу (для виправдання), усе одно привертає твою увагу, і мимоволі ти прослідковуєш за всім, що діється на оонівській мапі України.
Фестиваль ОЗОН Букша/Files/photogallery/2169/IMG_2752.JPG Знайомлячись із проблемною темою фестивалю «Формування читача в епоху інформаційних технологій», навіть не могла передбачити, що вона настільки цікава, глибока, справді актуальна. Команда науковців, представляючи теоретичний блок проблеми, команда вчителів-практиків, які провели майстер-класи, озонівські уроки, показали клас! Убираючи в себе нову інформацію, я думала: «А за цими виступами, презентаціями, уроками стоїть копітка щоденна праця, бо тут зібралися ті, кому не байдуже, якого учня-читача ─ майбутню особистість ─ ми сьогодні формуємо, я би сказала виформовуємо, плекаємо».
Усе побачене, почуте, правду кажучи, мене не лише потішило, а й стривожило, бо розумію, як багато ще мені треба долати вершин, аби самовдосконалюватися.
Чи дослухатимуться колеги до порад і рекомендацій науковців, практиків ─ особиста справа кожного. Та найбільше мене, як маму і як учителя літератури, схвилювало те, що мій син, мої учні певною мірою під серйозною загрозою, яку несе комп’ютерна доба: втрата пам’яті. Приїхавши додому, відразу прочитала «Листа внуку» Умберто Еко. Моя позиція така (хоч не нова, та на цей момент звучить як маніфест): «Читати, читати і ще раз читати!» (певна річ, маючи право де, коли, як, що, з ким...). Радянське гасло «Література вчить жити» для мене залишається актуальним, бо саме вона, а це я вкотре почула на фестивалі, демонструє дитині, яким шляхом можна рухатися в життєвому коловороті, яку дорогу обрати з безлічі варіантів, аби, «Долаючи середину, мати вершину» (Г.Сковорода), аби досягти успіху та стати самодостатньою особистістю. На цьому шляху комп’ютер ─ лише помічник, учитель ─ провідник, учень ─ ґрунт: яке зерно посіємо, такий врожай і пожнемо.
ТЕТЯНА БУКША, учитель української мови та літератури Новоград-Волинського НВК «Гімназія імені Лесі Українки ─ школа I ступеня»