ЯНГОЛ-ДОБРОВОЛЕЦЬ У БРОНЕЖИЛЕТІ...

Cвою другу освіту Світлана здобула коли усвідомила, чого саме хоче від життя. Їй тоді було 23. Першою була освіта вчителя історії та права, але боротися із системою, яка не враховує індивідуальність кожної дитини, вона не хотіла, адже вважала це пустою тратою часу. Тому, отримавши диплом медика, почала працювати фельдшером в бригаді екстреної допомоги в своєму рідному місті Полтава, вирішила таким чином допомагати людям в тій сфері, де майже все залежить від професіоналізму медика.

Під час революції гідності вона встигала на два майдани: «Ви думаєте в Полтаві «майдану» не було?! - не очікуючі відповіді, ніби інформує молодий медик, - хай він був не таким великим як у Києві, але щовечора у Полтаві збиралося віче». А вже в двадцятих числах січня молодий парамедик надавала першу допомогу пораненим на Грушевського. «Роботи для нас тоді було дуже багато» - згадує дівчина. 

Та вже за якихось кілька місяці розпочалася справжня війна. Загиблих та поранених стало ще більше, це розуміла і полтавчанка. Тому будь-якими методами намагалася потрапити на війну. Проте, цього бажання, бажання допомагати людям там, де це гостро необхідно, не розуміли колеги та начальники Світлани. Втім, якщо ця дівчинка вже щось вирішила, то вона це зробить. Так і сталося. Міністерство охорони здоров’я запровадило місячні відрядження на фронт для медиків, які працюють у комунальних та державних медзакладах. Молода дівчина «з боями» вирвалася від своїх колег та поїхала в зону проведення АТО. І вже наприкінці осені вона здійснила свій перший виїзд в зону ведення бойових дій. У фельдшерсько-акушерському пункті с.Дмитрівка Новойадарського району Луганської області Світлана була єдиним медиком. Там вона допомагала місцевим жителям. Проте, це не зовсім те, чого хотіла дівчина: «Я не проти того, щоб допомагати цивільним, але хотіла рятувати життя нашим бійцям, тим людям, які боронять мою Україну!» В той самий період прийшла відповідь на заявку, яку ще влітку медик направила до Першого добровольчого медичного шпиталю (ПДМШ ім. Пирогова).

Тому вже під час жахливих подій в Авдіївці, коли російська артилерія намагалася «зтерти з лиця землі» українське місто, наш доброволець в бронежилеті та касці під артилерійським обстрілами допомагала як українським військовим так і місцевим, які також отримували доволі часто поранення, інколи навіть смертельні. Важко тоді було: крім постійної хронічної втоми, яка з’явилась через регулярні виїзди до поранених, добровольцям-медикам доводилося ще й боротися з холодом, бо морози сягали нижче поділки -25, а з обігрівом тоді було дуже не просто.

У своїй ротації Світлана була єдиною жінкою на дві евакуаційні команди. Однак на будь-які виклики вона виїздила на рівні з чоловіками. Хлопці намагалися різними способами відмовляти від таких частих виїздів, але розуміли що то - марно, і до того ж бачили, що завдяки вмілим діям кароокої полтавчанки шанси на життя в бійців збільшувалися в рази.

Після Авдіївських кровавих подій дівчина-доброволець ще не один раз поверталася на передову в складі медиків ПДМШ, і крайньою була ротація в прифронтовій Мар’їнці. За весь час проведений в зоні ведення бойових дій Світлані доводилося надавати допомогу пораненим бійцям з різними ступенями важкості, були, на привеликий жаль, і такі хлопці, кого не вдалося видерти з лап смерті, і кожного з них вона пам’ятає… Проте не намагається навіть рахувати тих, кому врятувала життя та здоров’я за час служіння своїй Україні.

Розумна та поміркована, цілеспрямована та відважна, терпелива, але разом з тим така рішуча, ця тендітна дівчина без зайвої публічності та пафосу робить значно більше для бійців та їх родин, а отже і для України, ніж сотні здорових чоловяг, які щодня носять державний прапор на своїх піджачках та кричать про любов до своєї землі.

Слава всім добровольцям, які за покликом серця в різні часи вели та продовжують вести боротьбу за нашу Україну!