На східному фронті без змін: Бійці 30-ки на бойових рубежах

Ворог б’є по українських позиціях переважно з піхотного озброєння – великокаліберних кулеметів та гранатометів, рідше – із мінометів 82-го калібру та гармат БМП. Наші армійці спостерігають і на особливо дошкульні обстріли відповідають, і відповідать досить таки результативно.

Відлиги і морози перетворили передову на таку собі ковзанку. Ходити важко, копати – майже неможливо.

Бувала в бувальцях “таблетка” 30-ї бригади везе нас слизькою, наче скло, дорогою до позицій. Біля посадки зупиняється, бо далі просто не проїде. Звідси до українських опорників на своїх двох – іще кілометрів зо три, в один бік.

Нас супроводжує Олександр – кароокий бородань у маскхалаті. Дорога ґрунтова, засипана снігом із крижаною кіркою. На білому полотні військові вантажівки пробили дві колії, там сніг злежаний, подекуди – суцільний лід. Ноги або вгрузають, або сковзаються. Іти важко, швидко захекуєшся, шлях здається безкінечним.

На середині дороги Олександр зупиняється покурити. Хоча, здається, насправді дає час перепочити нам, незвичним до таких переходів.

– Можна вас сфотографувати? – питаю.

Армієць спершу відмовляється, потім погоджується, спершу ховає сигарету (“Вдома не знають, що я курю”), відтак палить, лукаво примруживши очі.

Вогник цигарки – єдина яскрава пляма в сіро-білому дні без сонця. Кілька хвилин відпочинку, і рушаємо далі.

На опорнику бійці одразу пропонують чай. У крихітній кухоньці затишно від буржуйки, на лавці – смугаста кішка.

– Як її звуть?

– Міна, – відповідає військовий.

– Ніна?!

– Міна, – усміхається боєць “тридцятки”. – Це нам від попередньої бригади спадок. Вона цілий тиждень кричала, бо "за котом", а в нас кота немає. Зате мишей добре ловить.

Отак війна вносить корективи навіть у клички тварин. Кішка, яка раніше могла бути Муркою чи Зайкою, тепер – Міна.